УЗАГАЛЬНЕННЯ судової практики застосування Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області при розгляді цивільних справ міжнародно-правових актів та практики Європейського суду з прав людини за період 2014 року

МУРОВАНОКУРИЛОВЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики застосування Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області при розгляді цивільних справ міжнародно-правових актів та практики Європейського суду з прав людини за період 2014 року

Відповідно до листа голови апеляційного суду Вінницької області В. М. Медяного N 1153/1-11/2015 від 06.04.2015 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області проведено узагальнення застосування міжнародно-правових актів та практики Європейського суду з прав людини при розгляді цивільних справ за період 2014 року.

Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Мурованокуриловецького районного суду за 2014 рік, цивільні справи.

Проведеним узагальненням встановлено, що протягом періоду, що аналізується суддями застосовувалися положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року та практика Європейського суду з прав людини у наступних категоріях справ:

- справи зі спорів, що виникають із житлових правовідносин про виселення;

- справи зі спорів, що виникають із земельних правовідносин;

- справи зі спорів, що виникають із сімейних правовідносин щодо визначення місця проживання дитини;

- справи зі спорів, що виникають із сімейних правовідносин про стягнення аліментів;

- справи зі спорів, що виникають із сімейних правовідносин про позбавлення батьківських прав;

- справи в порядку виконання судових рішень у цивільних справах за клопотанням державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року при здійсненні правосуддя Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області застосовувалася при розгляді спорів, що виникають із житлових правовідносин про виселення.

Так, розглядаючи справу N 139/934/14-ц (головуючий, суддя Добровольський В. В.) за позовом Г. до Л., Г. про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та вселення, зустрічним позовом Л. до Г. про визнання права власності на частку спадкового майна та визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, суд задовольняючи позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову послався, у тому числі, на статтю першу Протоколу N 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод людини, згідно якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Крім того, по даній справі судом застосовувалася також правова позиція Європейського суду по правам людини у справі "Маркс (MARCKX) проти Бельгії" від 13.06.79 року, згідно з якою стаття 1 Протоколу першого Європейської конвенції з прав людини, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, по своїй суті є гарантом права власності.

Справа переглядалася апеляційним судом Вінницької області, рішення Мурованокуриловецького районного суду було залишено без змін.

По справі N 139/490/14-ц (головуюча, суддя Тучинська Н. В.) за позовом Є. до Барської міської ради, К. та відділу Держземагенства у Барському районі про визнання недійсними та скасування рішень та державних актів, зняття державних актів з державної реєстрації, суд відмовив позивачеві у задоволенні позову, зазначивши при цьому, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льонрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності, мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Європейський суд з прав людини в рішенні "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" від 24 червня 2003 року зазначив про те, що є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Отже, позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що особа суб'єкт приватного права, не може відповідати за помилки державних органів при укладенні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів припустилися помилки.

Відповідно до п. 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі від 20 жовтня 2011 року у заяві N 29979/04 "Рисовський проти України" принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. "...Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються..."

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що є неприпустимим позбавлення відповідача К. права власності на земельну ділянку, лише з тієї підстави, що в архівах відсутнє рішення, на підставі якого той отримав державні акти на право власності на землю. З врахуванням, зокрема, вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, К. не може відповідати за помилки органу місцевого самоврядування при прийнятті ними рішень, а відтак його не може бути позбавлено конституційного права, оскільки він добросовісно, відкрито та на законних підставах набув права власності на земельні ділянки.

Справа переглядалася в апеляційному порядку. Під час розгляду її в апеляційному суді Вінницької області, позивач відмовився від позову і апеляційним судом дана відмова була прийнята, рішення Мурованокуриловецького районного скасовано, а провадження у справі закрито.

У справах, що виникають із сімейних правовідносин: щодо визначення місця проживання дитини, про стягнення аліментів, про позбавлення батьківських прав, Мурованокриловецьким районним судом Вінницької області доволі часто застосовувалися положення Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року та Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Так, у Принципі 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

У справі N 139/179/14-ц (головуюча, суддя Тучинська Н. В.) за позовом Г. до Г. про визначення місця проживання дітей, та зустрічним позовом Г. до Г. про визначення місця проживання малолітніх дітей, судом було вирішено, що Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю лише у винятковій ситуації, не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що передбачено ст. 141 СК України та витікає зі змісту Конвенції про права дитини.

Таким чином, позов Г. до Г. про визначення місця проживання дітей задоволено частково. Визначено місце проживання малолітнього Г., 06 жовтня 2006 року народження з матір'ю Г., 16 липня 1982 року народження. Г. відмовлено в позові про визначення місця проживання малолітнього Г., 15 жовтня 2002 року народження, з нею через недоведеність. Зустрічний позов Г. до Г. про визначення місця проживання малолітніх дітей з ним задоволено частково. Визначено місце проживання малолітнього Г., 15 жовтня 2002 року народження з батьком Г., 14 грудня 1975 року народження у с. Вищеольчедаїв по вул. Котовського, 78 Мурованокуриловецького району Вінницької області. Г. відмовлено в позові про визначення місця проживання малолітнього Г., 06 жовтня 2006 року народження, з ним через недоведеність.

Справа переглядалася апеляційним судом Вінницької області, рішення Мурованокуриловецького районного суду було залишено без змін.

У справах N 139/30/14-ц (головуюча, суддя Коломійцева В. І.), N 139/1010/14-ц (головуюча-суддя Тучинська Н. В.) про позбавлення батьківських прав, а також у багатьох справах про стягнення аліментів, судом, при винесенні рішення враховувались положення ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.89 року, відповідно до якої в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У справах, що розглядалися Мурованокуриловецьким районним судом в порядку виконання судових рішень у цивільних справах за клопотанням державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, судом застосовувалися положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, по справі N 139/958/14-ц (головуюча, суддя Тучинська Н. В.) за поданням державного виконавця ВДВС Мурованокуриловецького районного управління юстиції у Вінницькій області Каландей Р. Б., погодженого з начальником відділу державної виконавчої служби Мурованокуриловецького районного управління юстиції, про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника Ф. за межі України, суд послався на ст. 2 Протоколу N 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Також ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

У даному випадку суд прийшов до висновку, що державним виконавцем не надано доказів, які свідчили б про те, що боржник ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на неї судом, а тому відсутні законні підстави в обмеженні цього боржника конституційного права свободи пересування.

Справа переглядалася апеляційним судом Вінницької області, рішення Мурованокуриловецького районного суду було залишено без змін.

Спірних питань по застосуванню міжнародно-правових актів та практики Європейського суду з прав людини суддями Мурованокуриловецького районного суду не виникало.

 

Голова суду
В. Добровольський

Додати новий коментар